"СЕЛИЩУ ЦАРИЧАНКА 420 РОКІВ: 1604-2024": ЧАСИ КОЗАЦЬКІ. ПЕРШОПОЧАТКИ ЦАРИЧАНКИ
ЧАСИ КОЗАЦЬКІ. ПЕРШОПОЧАТКИ ЦАРИЧАНКИ
Юність і початкове становлення Царичанки визначились такою важливою віхою в житті України, як козацька доба – доба високої громадянськості, доба безсмертних подвигів в ім’я народу свого, доба напруженої політичної боротьби за волю своєї Вітчизни, доба відвоювання в Дикого поля нових і нових земель, доба культурного розквіту.
Козаки в пониззі Дніпра, особливо в гирлах Орелі та Самари, а також на всьому протязі їхньої течії ловили рибу, били дикого звіра, насамперед бобрів, добували мед тощо. Для зберігання здобичі її відповідно обробляли: сушили, в’ялили, солили, а всі ці операції потребували певного устаткування, надійних зв’язків з т. зв. «волостю» - українськими землями вище порогів, а в ідеалі – осідлого населення. Якщо раніше козаки вели свої промисли сезонно, переважно в теплу пору року, то з часом вони стали залишатися тут і на зиму, на місці «уходів» використали зимівники та хутори й села, навіть монастирі, врешті січі.
У цьому контексті цілком логічною була поява населеного пункту під назвою «Царичанка», яка виникла на лівому боці річки Орелі у 1604 році. Первісно тут знаходився зимівник Гаврила Сала та Олексія Кочерги. В «Описі міст Азовської губернії» кінця ХVІІІ ст., виданому Я. Новицьким, говориться «уездный город Царичанка построен в 1604 году над рекою Орелью». Зимівник Сала й Кочерги стояв на родючих землях, в оточенні лісів, багатих дичиною та ягодами, в Орелі водилося надзвичайно багато риби та раків.
Швидко почало зростати населення Царичанки і «поорільських містечок» в роки правління гетьмана І. Самойловича (1672-1687). Боротьба козацької старшини за владу і втручання в цю боротьбу сусідніх держав кинули українське суспільство у вир громадянської війни, що тривала майже до кінця століття. Змушений відступити з Правобережжя перед турецькою навалою І. Самойлович наказав примусово пересилити місцевих жителів на лівий берег Дніпра. Так навесні 1679 року в Україні відбувся так званий «великий згін», унаслідок якого центральна частина країни перетворилася на справжнє Дике поле, а на Лівобережжі почало відновлюватися господарство, відроджувались торгівля і промисли. Багатьом цим людям, вигнаним насильно з рідних земель, дозволили розселитися на Приоріллі.
Рівно 90 років Царичанка мала статус сотенного містечка Полтавського полку. І досі її горішня частина, обнесена колись земляними валами, зберігає назву Замок. Ставши центром соті, це приорільське поселення одержало і свою печатку, де були вирізані хрест і півмісяць. Її зразок зберігся на купчій 1697 року. А в документах 1721 року дійшло до нас зображення герба Царичанки: на малиновому щиті золотий контур оборонних укріплень, над контуром – перехрещені золотий скіпетр і срібний меч, під ними срібний півмісяць, пробитий мечем вістрям униз. На цьому історичному документі була подана абревіатура ПГЦ («печать города Царичанки»), де літера Ц відігравала роль геральдичного знака.
Сотня являла собою не лише військову, а й територіально-адміністративну одиницю в межах Гетьманщини, де мало проживати не менш ніж 100 козаків. Вони власним коштом повинні були готувати все необхідне для себе у військових походах. На чолі сотні стояв сотник, котрий призначався на цю посаду за виборним принципом та підпорядковувся безпосередньо полковнику. У його обов’язки входили адміністративні й окремі судові функції, а також функції військового командира: він очолював сотню під час військового походу та організовував оборону її території в разі нападу ворога. Дорадчим органом при сотнику була сотенна рада, існував також сотенний суд.
Керували сотнею й підпорядковані сотнику писар, осавул, хорунжий, отамани, сотенне правління, а з ХVІІІ ст. – і сотенна канцелярія.
Історія донесла до нас і прізвища кількох сотників Царичанської сотні ХVІІІ ст.: у 1718 році її очолював Данило Жданович, у 1722 році – Федір Бабанський, у березні 1739 царичанським сотником став Йосип Бабанський…
Далі буде…
