"СЕЛИЩУ ЦАРИЧАНКА 420 РОКІВ: 1604-2024": ЦАРИЧАНКА: ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТОЛІТЬ
У ХІХ століття – час спокійного побуту, мирної хліборобської праці, звільнення селян від кріпацтва, налагодження капіталістичних відносин, економічного зростання – Царичанка входила невеликим населеним пунктом, де проживало 1898 чоловік та діяв селітряний завод. З 1803 року вона належала до Кобеляцького повіту новоствореної Полтавської губернії, у складі якого пробула цілих 120 років.
Десь до кінця ХІХ – початку ХХ ст. у своєму побуті жителі Царичанки використовували головним чином ті матеріали, які давала їм місцева природа. Із глини будували стіни будинків, клунь, сараїв, а на покрівлю йшли солома, очерет, рогіз.Посуд теж був глиняним або дерев’яним. Літній одяг, як чоловічий так і жіночий, був переважно з домотканого полотна. З овечої вовни робили покривала й доріжки (ряднинки та рядна), якими застеляли лави, ліжка або черінь на печі. Літнє взуття являло собою личаки або постоли, плетені із смужок кори липи, осики, язу. Але найчастіше ходили босоніж, і лише на холодний період року запасались шкіряними чоботами й валянками.Широке застосування ручної праці вимагало, щоб родини були чисельними (6-10 осіб), оскільки так значно легше було впоратись із господарством.
На початку ХІХ століття більшість населення Царичанки становили військові поселенці. Їх батьки будували та охороняли Українську лінію і за це одержували від скарбівниці землю в користування.
У 1845 році Царичанська волость складалась із таких сільських громад: Царичанської, Китайгородської, Маячківської та Ляшківської. Для управління сільськими громадами призначались сільський голова, сільський староста, збирач податків, розпорядник резервної крамниці та сільський писар. Тоді в Царичанці спостерігався активний розвиток торговельних відносин, чому сприяло перш за все її географічне положення на межі з Катеринославською губернією. У містечку проживало кілька купців, кожного тижня відбувався базар, а щороку – уже 4 ярмарки: Кирилівська (18 січня), Середопісна (12 квітня), Іванівська (24 червня) та Єстаф’ївська (20 вересня). Місцевого на цих ярмарках збирали до 300 карбованців, сюди привозили товари з Полтавської, Харківської, Катеринославської губерній, а торгували на них насамперед хлібом, бубликами, великою рогатою худобою та вівцями. Царичанські бублики були найпопулярнішим товаром у відвідувачів ярмарок та базарів. Саме з тих часів царичанців стали називати бублешниками. З 1844 року в м. Царичанка працювало однокласне народне училище, де спочатку навчалось 22 учні.
Напередодні скасування кріпосного права в Полтавській губернії був проведений перепис. З його результатів ми довідуємось, що в Царичанці 1859 року проживали представники різних станів: духовенство, дворяни, козаки, міщани та селяни.
До 1861 року майже все населення містечка фактично перебувало на положенні державних селян, права котрих на земельну власність обмежувались землекористуванням. Відміна кріпосного права в Російській імперії, адміністративні та економічні перетворення, пов’язані з цим, багато чого змінили і в житті царичанців. За царськими указами про земельний устрій 1866-1867 років, державні селяни і козаки, які проживали в Царичанці, могли отримати земельні наділи розміром до 5 десятин зі щорічною платою за десятину 2 карбованці. При цьому земля залишалась в общинному користуванні.
Перший значний переділ землі, у тому числі й у Царичанці, проходив протягом 1879-1881 років. Землею наділяли лише осіб чоловічої статі, удови її не отримували. Щоб збільшити прибутковість своїх господарств, після 1861 року багато царичанських селян почали займатися підсобними промислами, у містечку з’явились різноманітні ремісники. Особливо славилось місцеве шкіряне виробництво, у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Царичанка була одним із головних центрів чинбарства (обробка шкіри) в Полтавській губернії.
Для регулювання громадського життя та вирішення майнових і особистих суперечок при сільських управліннях (у тому числі й у Царичанці) були створені 2 відділення: волосне і станове. При волосному були третейські судді для домашнього розбору справ, які виникали поміж козаками. Їхнім основним завданням було вирішення суперечки миром. Лише після роботи цих судових установ позивач чи позивачі могли звертатись в земський чи повітовий суди. Медичні послуги споконвіку в царичанському краю, як і повсюди в Україні, надавали баби-повитухи чи знахарі.
Тривав розвиток освітньої справи. 1912 року в Царичанці було відкрите 4-класне містечкове училище, яке обслуговувало територію чотирьох волостей. Для нього було збудоване спеціальне приміщення (нині гуртожиток Аграрного професійного ліцею (ПТУ № 89)), на що Кобеляцьке повітове земство та місцева громада асигнувала 12 тис. крб. Кожного року на утримання царичанського училища, у якому могли навчатися 160 учнів обох статей виділялось 4250 карбованців.
Як і всі населені пункти України, Царичанка забудовувалась хаотично, виходячи з особливостей рельєфу, бажань забудовників, їх матеріального становища і стосунків з місцевою владою. У зв’язку зі спорудженням Української оборонної лінії у 30-х роках XVІІІ ст. в забудову Царичанки був внесений елемент планування.
Коли Царичанка стала центром однойменного повіту, було ухвалене рішення про її планову перебудову, але підготовка до цього виявилася довшою, ніж зміни в територіально-адміністративному устрої. Разом з утратою містечком у кінці XVІІІ ст. статусу повітового воно позбулося права бути перебудованим коштом скарбівниці.
Наступна спроба різко змінити зовнішній вигляд і ритміку життя Царичанки та царичанців відбулась на початку минулого століття. І пов’язана вона була з планами спорудження залізниці, яка б об’єднала Новомосковськ зі станцією Бутенки за Кобеляками. У Царичанці планувалося побудувати гілку запасної колії, залізничну станцію з усім станційним господарством. Та було прокладено лише насип під залізничне полотно, який гарно зберігся вздовж південно-західної частини царичанської вулиці імені 14-ї Гвардійської дивізії (нині Залізнична).
Поступальний розвиток Царичанки був перерваний першою світовою війною. Близько 2 тисяч місцевих чоловіків пішли воювати. А в суспільстві ширилось невдоволення становищем на фронтах, поглибленням економічної кризи, зростанням загального бідування народу, поступово підіймаючи хвилю непокори.
Далі буде…
