"СЕЛИЩУ ЦАРИЧАНКА 420 РОКІВ: 1604-2024": ЦАРИЧАНКА У 1917 – 1991 РОКИ
ЦАРИЧАНКА: 1917 – 1991 РОКИ
Політичні зміни в державі знаходили свій вияв і в невеличкому приорільському містечку Царичанці. У березні 1905 року жителі Царичанської волості одними з перших почали боротися проти наявного суспільного ладу своїми методами: вирубуванням поміщицьких лісів, захопленням випасів, установленням власної ціни на оренду землі. Відгукнулися місцеві і на Лютневу революцію 1917 року. 4 квітня в Царичанці відбувся 3-тисячний мітинг, на якому було ухвалено резолюцію, де говорилося, що до старого ладу, заснованому на свавіллі, не може бути вороття.
Але наступні бурхливі події – захоплення влади в Петрограді більшовиками, спроба Центральної ради створити незалежну Українську державу, громадянська війна 1918-1920 років – породжували в душах царичанців страх і невпевненість у завтрашньому дні, руйнували їх господарства, забирали їхні життя. Органи різних влад з 1917 по 1920 роки змінювали один одного. Влада тимчасового уряду, більшовиків, УНР, німецько-австрійська окупація, держава гетьмана П. Скоропадського, уряд Директорії, чорносотенці й денікінці, знову більшовики, загони повстанської армії під керівництвом Нестора Махна…
7 березня 1923 року згідно з постановою ВУЦВК у межах новоствореного Полтавського округу було організовано Китайгородський район, куди ввійшли території колишніх Царичанської, Китайгородської та Ляшківської волостей Кобеляцького повіту.
З багатьох причин, головним чином економічних, 5 січня 1925 року районний центр було переведено в Царичанку, а район, відповідно, перейменовано в Царичанський. Через півроку його було віднесено до Катеринославського округу, а з лютого 1932 року в складі Дніпропетровської області. У 1925 році Царичанка стала також центром сільської ради. Таким чином, їй нарешті офіційно повернули втрачений колись статус столиці Приорілля.
Під гаслом турботи про покращення добробуту сільського населення нова влада бажала створити замість мало контрольованих індивідуальних господарств великі аграрні об’єднання на засадах колективізму з метою полегшення управління командно-адміністративними методами, відчуження землі, засобів виробництва і сільгосппродукції та загалом знищення класу селян-власників як такого.
Поступово відновлювалася діяльність освітньої, медичної, культурної галузей. На початку 30-х років у Царичанці відкрилась лікарня, діяли середня та 2 початкові школи. Працював районний будинок культури.
Проте жити на селі ставало все важче. Хлібозаготівельна криза 1927-1928 років в Україні, примусова колективізація аграрного сектору спричинили посилення адміністративного тиску на селянство, а це, у свою чергу, ще більше загострило його соціально-економічні проблеми. Поступово атрофувалось почуття господаря, винищувалась найпрацьовитіша верства українського населення. Це винищення досягло свого апогею у пекельних 1932-1933 роках. За далеко не повними даними, у Царичанці під час голодомору померло понад 300 чоловік. А далі на змучену царичанську землю прийшли репресії, що довершували справу, розпочату голодомором.
У 1937 році в Царичанці відкрився новий будинок культури із залом на 450 місць, через 2 роки завершилось будівництво 2-поверхового приміщення середньої школи. Наприкінці 30-х років були обладнані рентгенівський та фізіотерапевтичні кабінети у місцевій лікарні, розширилось амбулаторне відділення.
Потроху розвивалась промисловість: напередодні війни в Царичанці функціонували 3 механічні млини, маслозавод, олійниця, артіль «Червоні квіти», де 120 працівниць шили білизну і одяг, оздоблюючи їх українською вишивкою.
Напад фашистської Німеччини перервав мирне життя царичанців. Почались мобілізаційна робота, евакуація колгоспного майна та худоби. Незважаючи на героїзм і самопожертву сотень тисяч червоноармійців, гітлерівські війська швидко просувались до берегів Дніпра. У середині вересня 1941 року вони наблизились до Царичанки. 18 вересня 1941 року ворог увійшов у село. Два роки на його території панував жорстокий окупаційний режим.
Місцеві селяни мали відробити 250 трудоднів на рік. Як пише Борис Полевой, таке поводження окупантів з царичанцями призвело до того, що протягом 1941-1943 років у Царичанці поховали 530 її жителів, з яких 273 чоловіки були знищені фашистами за різні провинності. 293 юнаків і дівчат вивезли із села на примусові роботи до Німеччини, 21 члена царичанського руху опору розстріляли.
23 вересня 1943 року війська Степового фронту під командуванням маршала І.С. Конєва звільнили Царичанку. Це були з’єднання 14-ї гвардійської стрілецької дивізії ім. Яна Фабриціуса та 71-ї дивізії. У боях за село загинуло смертю хоробрих 176 воїнів. Віддали свої життя за звільнення Батьківщини і понад 900 царичанських жителів, а загалом Царичанка відправила на фронти ІІ Світової війни понад 2000 своїх синів і доньок.
У жахливому стані перебувало село після визволення: на жовтень 1943 року в Царичанці вціліли лише 7% житлових і господарських приміщень. Та пропри всі труднощі після окупаційного життя в умовах війни, яка ще тривала і в Україні, і в Європі, її населення активно взялося за відновлювальні роботи, не забуваючи й про допомогу фронту. Упродовж 1944-1945 років у Царичанці було полагоджено 411 будинків і споруджено 120 нових. У 1946 році повністю відремонтували МТС, автогараж, електростанцію. Проте відновлення колгоспного виробництва йшло повільно, царичанські господарства досягли довоєнного рівня врожайності лише в 1949 році.
Протягом 1950-1954 років на хвилі державної політики укрупнення колгоспів на території Царичанки було створено великий колгосп ім. Леніна, який діяв до 1997 року.
У 1957 році Царичанка, що протягом своєї історії називалось і селом, і слободою, і військовим поселенням, і містечком, отримала новий статус – селища міського типу. Її економіка, виробнича й соціальна сфери отримали найбільший розквіт у 60-80-их роках ХХ століття.
Закономірно, що в цьому центрі сільськогосподарського району активно створювались і розбудовувались переробні підприємства. У 1962 році став до ладу консервний завод, 1972 року почав давати продукцію завод мінеральної води «Царичанська».
У 1982 році в селища було відкрито новий культурно-спортивний комплекс: актовий зал на 600 місць, читальний зал, кімнати для заняття гуртковою роботою, спортивний зал, стадіон.
У кінці 70-х – на початку 80-х років у Царичанці працювали середня та 2 восьмирічні школи, у яких здобували знання 1127 учнів.
70-80 роки в житті селища Царичанка – це період, коли відбувався активний благоустрій: зводились нові житлові райони, оновлювались приватні садиби, асфальтувались вулиці, почалась газифікація селища. Тоді були спорудженні приміщення виконавчих органів влади та селищної ради, районної лікарні, будинку побуту, відділення зв’язку та пошти, суду, редакції, друкарні, ресторану «Оріль». На той час у селищі проживало понад 8000 чоловік.
Далі буде…
